«Я був би найзапеклішим чотирилапим бандерівцем, якби жив…»
– Я зовсім не радий, що мені робитимуть пам’ятник… Я радий, що він буде символом морально правильного ставлення до таких, як я. Бездомних ЖИВИХ собак.
Хоча, ДУША безсмертна, а Ви ж так мене прозвали… Тому я постійно був з Вами і є донині, от лише жаль, що не фізично… А в моєму улюбленому Ужгороді, на моїй території – його центрі, за місяці, коли мене не стало, відбулося стільки важливих подій… Я б не пропустив жодної. Ну Ви ж пам’ятаєте, як я був учасником кожної. Приходив без запрошення. Хоча, частіш, Ви приходили до мене в гості – на мою Театральну. Потім я Вас супроводжував – кого до подвір’я, кого до під’їзду, кого взагалі до його хати. Хто як дозволяв. От спасибі Юлі – дівчина не раз запрошувала мене погрітися зимовими днями в себе у під’їзді і давала поласувати смачненьким… Я не надовго там затримувався – люблю свободу.
Мені подобалося моє вільне «без прив’язі» життя. Воно залягало у моїй натурі. Ні, навіть не так, воно було нею. Мені подобалося бігати вулицями міста, вивчаючи їх; подобалося самостійно здобувати їжу, навіть якщо для цього потрібно було покопатися у смітинку біля школи, чи кілька годин посидіти біля «Форнетті»; подобалося бувати на всіх місцевих дійствах, радіючи чи горюючи з Вами, ужгородці… Мене це робило ЖИВИМ собакою. Я знав стільки про місто, як, можливо, не знає корінний його житель; я умів насититися тоді і тим, про що Вам краще і не знати; я міг би написати хронічку подій міста, повноцінно яку не знали, якщо не всі, то більшість двоногих…
Але головне, що я вмів краще за багатьох людей – я навчився вивчати їх самих. Я цим займався щодня, щогодини. Спостерігав за молодими парами на Набережній, за активною молоддю Ужгорода на моїй Театральній, за ромськими родинами на тутешніх лавицях… Мені бувало жаль Вас, люди, – такий характер і таке боягузтво, такі таланти і така бездіяльність, таке виховання – і такий фарс… От запам’ятався той хлопчина, що з дня у день роздавав телефонні стартові пакети – ех, статний, з чистим мовленням. Я бачив його на місці багатьох тих, хто говорив з трибуни Театральної не то українською, не то російською… А ще… Жіночка постійно приходила на віче, на яких ще встиг побувати я. Кричала про свої права і бажання жити у Європі. А потім турнула ногою мою білу подругу… "Напевне, у Європі немає собак на вулиці", – подумав я, лише забув запитати жіночку, чому ж їх там немає.
У мене особливі очі – проникають в душу. Принаймні, чув, як казали таке. Може тому я і є ДУША? Я бачив, хто дає мені шмат хліба, аби я просто відстав, а хто дає його, бо йому хочеться мене пригостити. Й інколи хотілося завити від того, як люди не ті, за кого себе видають…
Жаль, що я не був з Вами, ужгородці, у дні Вашого тріумфу як громадян країни, громадян міста, а не просто їх населенців. Я був би в перших рядах при штурмуванні ОДА, на веломайдані на своїх чотирьох замість велосипеду, на усіх Народних віче… Я любив Ужгород і любив свободу…
І за парадокс, що мене лишили життя у дні здобування прав і свобод для життя, мене найбільше болить…
Зима…Сині з жовтими зірочками, просто білі, сіруваті намети. Щодня збирається натовп. Гукає, що має право на щасливе теперішнє і майбутнє. Право на те, що формує це Щастя. Я там був. Бігав поміж першими та останніми рядами активістів. Гукав подумки, що теж хочу в Європу, бо якщо та жіночка хоче в Європу і не полюбляє бездомних собак, то, напевне, їх там немає і всі чотирьохлапі там живуть в добрі і в гаразді. А потім відбіг у пошуках їжі – зголоднів, мітингуючи… І я знайшов те, що назавжди мене відділило від Вас, ужгородці… Було боляче фізично. Однак, найболісніше ломилася моя натура – в останні секунди свого життя я розумів, що заплутався - за яке таке гідне життя стояли ці люди і я з ними… Хіба не за те, яке починається з кожного з нас?
Я не знаю, і вже не дізнаюся, як там в Європі живуть собаки. Здогадуюся лише, якщо там немає безпритульних, то, за законами логіки, там не викидають по три-п’ять новонароджених під двері сусіду, на смітник, чи просто на подвір’я. Якщо не викидають, то за тими ж законами логіки, там не розплоджують їх у таких кількостях, аби потім нікуди їх подіти… Та і не повірю, що там де-не-де не бігає дворняга… Не всі ним займаються, не всі його підгодовують, не всі вакцинують – однак ніхто НЕ заважає тим, хто береться за допомогу йому. Така вона СВОБОДА – я маю не лише права, але і ОБОВ’ЯЗКИ, і враховую, що їх має мій сусід, товариш, побратим, колега, має отой чотирьохлапий бездомний пес…
Коментарі
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.