Унікальна чайна плантація на Закарпатті заросла акаціями та грабами
Понад шістдесят років тому, в далекому 1949 році, за вказівкою вищого керівництва СРСР, науковцями з Грузії на Закарпатті було розбито кілька плантацій з вирощування чаю. В ході тодішнього експерименту вчені намагались вирощувати субтропічні культури в північних широтах. У переважній більшості випадків експерименти були невдалими, але деякі спроби, зокрема вирощування чаю, були успішними: першу зиму на чайній плантації в Мукачівському районі при температурі мінус 20,5 градусів перезимували без пошкоджень понад 40% однорічних сіянців. І це – без прикриття і якихось спеціальних заходів утеплення. А вже на третій рік з плантації розмірами приблизно в 2,5 гектари дослідники зібрали кілька центнерів чайного листа.
Колись тут садили чай, розбивши плантацію на кілька секторів: у кожному вирощували окремий вид чаю (китайський, яванський, краснодарський, індійський, грузинський, японський), засіяний різними методами посіву. Нині ж колишня унікальна чайна плантація на Мукачівщині заросла лісом і чагарниками. А від рівних рядків чаю лишились хіба що поодинокі кущі. Її одну з одинадцяти подібних, які одночасно були розбиті на Закарпатті, збережено завдяки лісівникам Мукачівського держлісгоспу. Після 1953 року, коли експеримент з вирощування чаю було згорнуто, а фінансування під нього припинено, час від часу робились спорадичні спроби використовувати унікальну чайну плантацію за призначенням. Однак, жодного разу спроби ці не були тривалими, у першу чергу, через постійно актуальну проблему — фінансування.
«Чайна плантація, тобто те, що від неї залишилось – це, можна сказати, маточник, генетична база, з якою можна і потрібно працювати. Для успішної роботи з матеріалом необхідно визначитися з власником чи користувачем. Це таке, як, до прикладу, користати нічию машину. Доля її буде сумна. Якщо нав’язати комусь непотрібну машину, вона також дуже швидко «вийде з ладу». Тому ділянка повинна мати господаря, котрий буде зацікавлений у роботі з нею. Як варіант, передача плантації на баланс філії Київського інституту генетики, Закарпатського інституту агропромислового виробництва у Великій Бакті, Мукачівського аграрного коледжу. Але останні, за певних причин, згортають власні дослідні справи, то й до чого їм ще й чай», – розповідає доцент кафедри лісівництва УжНУ Едуард Турис.
Як панацея, каже пан Едуард, в області побутує ідея перетворення плантації на заповідну зону. Фахівець у цьому жодного сенсу не бачить. «Заповідання ділянки з посадками сільгоспкультури суперечить головним канонам заповідання – збереження рідкісних, зникаючих, унікальних природних екосистем, а не штучно створених, аграрних. Не треба нічого заповідати – потрібно просто використати вже напрацьований і випробуваний часом і умовами матеріал. Тим більше, що працювати є з чим. На мій погляд, спроба перетворити плантацію на заповідну зону – це чергова спроба популістських рішень з подальшим нав’язуванням заходів і фінансових витрат на лісгосп. Це виглядає так: «Ура, я вирішив що тобі робити!». Чай – це ж звичайна сільськогосподарська культура, його немає в жодному з переліків чагарникових культур чи дерев України. Логічно було б займатися вирощуванням чаю зацікавленим особам», – говорить Едуард Турис.
Нарікає: у нас «все, що треба й не треба, заносять у Червону книгу, ми вже два томи її маємо! І це зовсім не свідчення того, що ми добре опікуємось природнім середовищем. На мій погляд, це – демонстрація, що ми «пустяки», а не екологи. Якісь цікаві чи не дуже об’єкти нам впадають в око, і ми їх – в Червону книгу. Це підміна понять і спекуляція, оголений популізм. Ну, занесли ми ведмедя в Червону книгу, і що? Більше його не стало, народжуваність не зросла, настрій в нього не покращився. Справедливо – він же ж читати не вміє. А у плані збереження середовища його існування, що на пряму призвело б до покращення стану популяції – не зроблено жодних покращень.
Риба чи не вся в Червоній книзі – і карась, і судак, і марена… А заповідна справа хромає: ну от, наприклад, гора Ловачка є заповідним урочищем, але хто про це знає? Де оті межі визначені в 90 гектарів? У нас ніби все є на папері, але – не по факту. Ми плодимо кількість, а якість нас не цікавить. Всіх влаштовує «мутна вода», а як щось – аби можна було прикритись папірчиком», – каже Едуард Турис…
Колись, розповідає фахівець, проблемою відродження плантації «пройнялись» лісівники, на яких усі нарікають. Це ж вони єдині в області, як виявилось – на свою голову – зберегли чайну плантацію. Так, розпочаті працівниками Мукачівського держлісгоспу розчистка території та вирубка дерев потягла за собою штрафні санкції Держекоінспекції, після чого наміри зі збереження і можливого відродження плантації були залишені у минулому. «Після штрафів лісівники сказали, що ноги їхньої тут більше не буде – хай заростає хащею. Правда, жодного лісогосподарського заходу по догляду за чаєм законодавством і правоустановчими документами для лісгоспів не передбачено», – дивується Едуард Турис.
Деяким із забутих і закинутих чайних кущів на колишній плантації більш, як 60 років: вони «живуть» тут ще з часу, як їх висадили в 1949 році. А деякі кущі «загинули» від рук дачників і «флористів», які декорують чайними гілками букети і погребальні вінки. Едуард Турис розповідає: кущі чаю люди викопують грубо лопатами. Пересадку ж рослина не витримує, живцюється також погано без спеціальних умов. Тобто, і пересаджений він не приймається, і з плантації зникає – залишаються хіба що ями від колишніх кущів вічнозеленої рослини. «А ще гілки чаю зрізають – і на базар. Зараз уже, правда, навряд на базарах зустрінеш його, бо весь вирізали. А раніше прямо у відрах гілки продавали: рослина вічнозелена, на букети добре йде», – додає науковець.
Раніше, розповідає Едуард Турис, разом з товаришами-спеціалістами вони ще збирали насіння і навіть робили чай, зриваючи листочки з кущів: «вершечки, верхні три листочка, збирають, вони потім в’януть, їх ферментують, ріжуть і сушать – виходить чорний чай. Якщо ж його просто порізати і посушити, отримаємо зелений чай». Тепер же рослини, залишені без догляду, не цвітуть і не плодоносять.
На запитання, чи доцільно робити з плантації туристичний об’єкт, і можливість хоча б таким чином дати їй «друге життя», Едуард Турис відповідає: «Я з ходу можу перерахувати з десяток варіантів застосування плантації. Та все це буде філософія, пусті слова і розмови. Можна придумати масу оригінальних ідей, одна краще іншої, але не варто забувати, що чай – технічна сільськогосподарська культура, з якою треба просто працювати».
Як варіант розглядає можливість створення резервних дослідних, колекційних, експериментальних плантацій, тим більше що «сировина» для подальшої роботи вже є: «Якщо вже заростає ця плантація – то хай заростає, хай ці землі вже залишаються Держлісфонду. Але що заважає зробити нову плантацію? У нас є немало угідь, придатних для вирощування чаю. Тим більше, що так одразу знімається питання оренди. А чай, акліматизований на плантації на Мукачівщині, можна використовувати як матеріал – за належного догляду і в спеціальних умовах можливо виходити до 90% саджанців».
Чайна плантація на Мукачівщині сьогодні, здається, вже нікому не потрібна. Досягнення попередників знову, в стотисячний раз, занедбано. Разом з тим, можливість закладення нової аналогічної чайної плантації – примарна: справа ця клопітка і вимагає немалих коштів. Тож і висновки напрошують зовсім невтішні – судячи з усього, не бачити таки Закарпаттю в найлижчому майбутньому власного чаю.
Тетяна Кашуба, Закарпаття онлайн
Коментарі
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.