Дівчина Ліза з Ужгорода каже, що з собаками легше, аніж з людьми
Іноді зустрічаю колишніх кривдників, і ті кажуть: «Пробач, Лізо, що було, те забудь...»
У Лізи зріст усього близько 130 сантиметрів, тобто як у 9-річної дитини, хоча в липні їй виповниться 35. Але вона не комплексує з цього приводу, навпаки – бачить переваги. «Колись я дуже-дуже хотіла вирости, – посміхається Ліза Стерчо. – Але давно вже перехотіла, адже при такому зрості куди завгодно пролізти можу».
Звертаю увагу, що на моїй співрозмовниці светр із двома собаками. «Це подарунок, – пояснює вона. – Всі знають, як я люблю собак і історію мого народження. Тому так і називають – Ліза з собачої будки. Коли мама народила й забрала мене з пологового, то віднесла не додому, а поклала в собачу будку біля багатоповерхівки. Жінка з однієї квартири зробила будку під своїм балконом і підгодовувала бродячих псів. Вранці винесла їм корм, а одна собака не виходить. Заглянула в будку – там маленька дитина. Виманити тварину звідти не вдалося, вона не захотіла віддавати мене й нікого не підпускала, тому довелося викликати міліцію. Тільки коли собаці дали снодійне, мене змогли забрати й відвезти назад у пологовий будинок. Багато людей знали цю історію, а я, коли виросла, навіть знайшла ту жінку й спілкувалася з нею. Вона жила біля універмагу «Україна», але вже померла...»
Мати знову забрала доньку з пологового будинку, але ненадовго. Сім’я була неблагополучна, тому Ліза з малих років «кочувала» по дитячих будинках та інтернатах, відчувши на собі всі «принади» тамтешнього життя.
– Поки я була маленька, старші діти знущалися й відбирали їжу, – каже Ліза. – Так в інтернатах було заведено. А коли підросла, хлопці почали чіплятися, навіть намагалися зґвалтувати. Я скаржилася вихователям, але вони не вірили. Або робили вигляд. Тому я просто тікала з інтернату – на 10 днів, на місяць, поки не зловлять. Ходила по місту, бувало, поверталася до своїх батьків у Розівку біля Ужгорода. Але після першої ж пиятики вони мене виганяли. Харчувалася тим, що допомагала за продукти людям, – я ж ніякої роботи не боюся. А якщо заробітку не знаходилося, траплялося, що цілими днями навіть крихти в роті не мала. Тому й така маленька – через погане харчування в дитинстві. Пам’ятаю, одного разу в Боздоський парк на гастролі приїхав зоопарк, і я попросила в сторожа дозволу подивитися на звіряток. «Гроші маєш?» – запитав він. «Ні, але можу чимось допомогти, прибрати територію», – відповідаю. Він дозволив зайти саме в той момент, коли тварин годували. Маленькій мавпочці дали хліба, і я так злакомилася, що знепритомніла з голоду...
Мене періодично затримували й повертали в інтернат, звідки я знову тікала й бродяжила. Якось потрапила в реабілітаційний центр, і одна сімейна пара, чий син теж там лікувався, запропонувала пожити в них. Сказали, що буду їм за рідну дочку, а насправді використовували мене як служницю. Потім господар зі своїм братом напилися й почали чіплятися, тому я пішла звідти й знову потрапила в інтернат. З одного боку, в інтернаті добре – все-таки дах над головою, їжа, навчання. Але коли згадую жорстокість дітей... Частина моїх однокашників згодом потрапила до в’язниці, хтось бомжує, а хтось живе в гуртожитку й перебивається випадковими заробітками. Час від часу зустрічаю колишніх кривдників, і ті кажуть: «Пробач, Лізо. Що було, те забудь...»
«Коли відчуваю біду чи сумую, можу завити. А ще боюся блискавки й грому»
Єдиними істотами, з якими Ліза завжди знаходила порозуміння, стали собаки.
– Прив’язаність до них у мене з’явилася ще з собачої будки й залишилася назавжди, – каже Ліза. – Я і в інтернатах із ними дружила, й коли бродяжила – ми завжди знаходили спільну мову. Люди можуть обманути або образити, зі мною часто таке бувало. А собаки – ніколи! Одного разу, проходячи біля смітників, я почула жалісне скавчання – хтось викинув маленьке цуценя. Я підібрала й вигодувала його. Думала, що це дворняжка, а виявилося – породиста німецька вівчарка. Я назвала її Джессікою, ми пробули разом кілька років. У той час у парку з собаками займався дресирувальник, і я, спостерігаючи за ним, видресирувала й свою Джессіку. Та так, що дресирувальник сказав: «Твоя вівчарка виконує команди навіть краще, ніж мої собаки». Джессіка була дуже красива й розумна, в мене багато разів хотіли її купити. Але хіба друзів продають? Один період ми навіть разом працювали. На будівництві знадобився сторожовий пес, і нас узяли «на посаду» разом. Жили ми там же – Джессіка гріла мені ліжко, спали ми з нею в обнімку. Вона й захищала мене від хуліганів. Раніше, коли я бродяжила, цигани запросто могли побити, познущатися й щось відібрати. А при вівчарці вже не сміли... Потім мені довелося відлучитися з будівництва на якийсь час, і сторож Джессіку продав. Шукала я її і в Ужгороді, і в навколишніх селах – безуспішно. Джессіка сниться мені досі, це була найкраща моя собака... Раніше, коли я бродяжила, часто доводилося ночувати в під’їздах і на горищах разом із кішками. Тому добре знаю й їхні повадки. Кішки – незалежні, вони самі по собі, а собаки – вірні, прив’язані, віддані. Вони так часто виручали мене! В дитинстві я потрапила в аварію (їхала в мікроавтобусі, в який врізалася машина) й сильно розбила голову. А коли лежала в лікарні, подружилася з собаками, що гуляли довкола, й підставляла їм голову, щоб зализували рани. І ось подивіться – Ліза перебирає своє волосся – жодного шраму не залишилося! А одного разу собака врятувала мене від смерті. Ми гуляли на околиці міста біля військової частини, і я провалилася в залитий водою каналізаційний колодязь. Зачепилася за край, а вибратися не можу. Тоді покликала собаку, схопила її за хвіст, і вона витягла мене назовні.
Ліза не тільки розуміє псів, а й спілкується з ними, причому «собачою мовою». «Я навчилася цьому в дитинстві, коли проводила з собаками багато часу, – пояснює. – Ми гавкали одне одному, і вони мене розуміли. Досі вмію гавкати по-собачому. А ще в мене буває таке – коли відчуваю біду чи сумую, можу завити. І боюся блискавки й грому. Це, напевно, від псів передалося... Одного разу під час дитячого походу в гори до наших наметів серед ночі прибігла зграя бродячих голодних і агресивних собак. Всі перелякалися, а я вийшла до них і пояснила, що тут їм шукати нічого. І зграя послухалася – побігла геть».
Ще один приклад незвичайних здібностей Лізи навів мешканець Ужгорода Володимир Сергачов.
– Це було кілька років тому, коли ми з сім’єю переїхали в новий будинок, навколо якого ще не поставили паркан, – розповідає Володимир. – Мене тоді не було – довелося на два тижні поїхати у відрядження. Ми тримали для охорони невелику дворняжку. Й ось уранці дружина відчиняє двері й бачить, що в дворі стоїть і гарчить великий агресивний ротвейлер. Спробувала його прогнати (навіть кидала каміння) – не йде. То два наступні дні дружина й двоє дітей пробиралися в будинок і на вулицю «з боєм» – махаючи палицями й кидаючи каміння. А потім ротвейлер поліз до нашої собаки й заплутався з нею на ланцюгу. Дружина викликала міліцію, але та, приїхавши, заявила, що такі справи – не її компетенція. В дворі біля будинку було неможливо знаходитися – ротвейлер нікого не підпускав, від нього страждала й наша собака, а що робити – ніхто не знав. Тоді мені порадили зателефонувати Лізі, котра зразу відгукнулася. Потім дружина розповіла, що Ліза без жодного страху підійшла до ротвейлера, звільнила його від ланцюга й відвела з собою. Тобто агресивний пес, до якого побоялися підійти міліціонери, дозволив маленькій тендітній жінці спокійно відвести себе з двору. До речі, по дорозі хтось підходив до них, щоб погладити собаку, і той його вкусив. А Лізі – нічого...
Про незвичайні здібності Лізи я дізнався випадково. Ми належимо до однієї релігійної громади, один час я займався дозвіллям дітей, і Ліза допомагала. Якось ми пішли в похід, а серед ночі почалася гроза – грім, блискавка, сильний вітер. Ліза злякалася й несподівано... загавкала! А потім ще кілька разів. Я спочатку подумав, що вона так жартує. А потім ми розговорилися, і я дізнався про її минуле, яке дуже мене вразило. Вона колись жила з собаками й перейняла їхні повадки, а деякі зберегла досі. Я знаю Лізу близько десяти років. Спочатку, як типова дівчинка з неблагополучної сім’ї, вона могла, наприклад, сказати неправду. Але з тих пір дуже сильно змінилася. Зараз це серйозна й відповідальна людина, на яку можна покластися. Хоч і виглядає, як маленька дитина...
Знаю особисто багатьох бродячих собак в Ужгороді»
Кілька років тому Ліза залишилася без батьків. Спочатку загинув тато – він був паралізований і згорів у власній хаті під час пожежі. Сусіди розповідали, що будинок після пиятики могла підпалити мати, однак правоохоронці кваліфікували подію як нещасний випадок. А два роки тому померла й мати, її знайшли в Ужгороді під пішохідним мостом. Ліза дізналася про це лише після похорону...
Останнім часом жінка зайнята в релігійній громаді – допомагає інвалідам, займається господарством, вигулює домашніх тварин.
– Нещодавно про мене написав місцевий інтернет-сайт, так що я тепер нарозхват, – радіє Ліза. – Різної роботи помітно додалося, але найбільше я люблю проводити час із собаками. Колись вони мені допомагали, а тепер я їх виручаю. Можу навіть сама, до приїзду ветеринара, зробити укол. Та так, що тварини навіть не відчують, – погладжу, пригорну, помасажую те місце, а потім раз – і готово! Знаю «особисто» багатьох бродячих собак в Ужгороді, коли зустрічаю, граюся з ними або пригощаю чимось смачненьким.
Щоб продемонструвати це наочно, проходимося біля базарчика поряд із «Білочкою», де часто гуляють бездомні пси. Біля тротуару з’являється біло-коричнева дворняга, й Ліза з вигуком: «О, Джелла!» прямує до неї. Собака, побачивши жінку, починає інтенсивно виляти хвостом, а коли та починає її гладити, перевертається на спину й аж скавчить від задоволення...
А ще Ліза дуже любить подорожувати. «Кілька разів ми з нашою громадою їздили в Ніредьгазу, – каже. – Побували в зоопарку й аквапарку, мені для цього зробили закордонний паспорт. Ой, як там гарно, а скільки різних звіряток!»
Поки що Ліза живе в своєї хресної матері неподалік Ужгорода, але мріє в майбутньому про власне житло. Каже, навіть знайшла в Інтернеті виставлені на продаж обшиті деревиною дачні контейнери: «Такий будиночок можна поставити на моїй ділянці в Розівці, на місці згорілої батьківської хати. Він невеличкий, але для мене якраз. І тоді я змогла би посадити навколо городину, завести курочок та іншу живність. От було б добре! Коштує будиночок чимало – від 35 тисяч гривень, але невелику частину грошей я вже зібрала. І вірю, що колись моя мрія збудеться...» Якщо читачі «Закарпатки» хочуть допомогти в її здійсненні – можуть просто поповнити пенсійну картку жінки в «Приватбанку»: 6762 4682 0715 9298 – Стерчо Єлизавета Йосипівна.
За матеріалами Закарпатської правди
Коментарі
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.